понеділок, 30 листопада 2020 р.
МОНАСТИР (ТУРЕЧЧИНА)
Православний монастир Палагія Сумела на скелі неподалік Трабзона (Туреччина). Видатна пам'ятка V століття, що віднесена до об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Фото - Chateaux
СУДД - ДРУГЕ ЗА ВЕЛИЧИНОЮ БОЛОТО В СВІТІ
Серед географів немає єдиної думки стосовно найбільшого суцільного болота в світі. На цей статус претендує одразу два об'єкти - болото Пантанал в Південній Америці, та болото Судд в Африці. А все тому, що болота мають непостійні розміри, які протягом року постійно змінюються, в залежності від сезонів дощів, і відносної посухи. Третім за розмірами є болото Окаванго, яке лежить в долині однойменної річки на півдні Африки. Однак все ж болото Судд є одним із найвідоміших серед знавців географії, оскільки воно пов'язане із вивченням і дослідженням річки Ніл.
Судд - це дуже заболочена ділянка, яка знаходиться в долині Білого Нілу на території Південного Судану. Загальна площа цього болота становить майже 80 тисяч квадратних кілометрів (площа Чехії, або Австрії), однак в сезон дощів на Екваторі площа болота збільшується майже вдвічі. Його окраїни дуже родючі, саме тому під час громадянської війни в Судані, яка вирувала в 1980-1900-х роках з метою збереження контролю центрального уряду Судану над цим регіоном.
Болото Судд є фактично частиною русла Нілу. Саме воно заважало географам і мандрівникам з'ясувати витоки найдовшої річки світу. А саме тому, що ця частина Нілу практично не судноплавна. Подолати на вітрильниках або човнах цю частину річки, довжиною в 900 кілометрів було майже не можливо, тому практично до середини ХІХ століття в офіційній географічній науці витоком Нілу вважалося болото Судд. Лише згодом було з'ясовано, що Ніл витікає значно південніше, неподалік Танганьїки.
Здавалося б Ніл мав стати чи не найголовнішою водною артерією Африки, при довжині у майже 7000 кілометрів. Але болото Судд зробило це неможливим. Ніл є судноплавним лише від Хартума до Александрії, тобто не довше 3200 кілометрів, все решта - суцільні перепони у вигляді боліт, озер, звужених ділянок і порогів.
Однак назвати це болото безлюдним дуже важко. В окремих важкодоступних місцях на невеличких штучних островах проживають багато племен чорних нілотів. Багато серед них втекли сюди від етнічних чисток, які влаштував центральний уряд Судану по відношенню до немусульманського населення півдня. Здатність людини пристосовуватися до різних природніх умов на прикладі цих людей, що живуть посеред болота Судд просто вражає.
Аметистова жеода "Імператор Уругваю"
Жеода - округле або овальне мінеральне утворення, що виникло внаслідок заповнення пустот в гірській породі мінеральною речовиною, яка відкладається від периферії до центру.
У жеодах мінеральна речовина відкладається пошарово від стінок до центру, а в разі ритмічності процесів надходження мінеральної речовини утворюються концентричні зональні шари (наприклад, в агатах) або нашаровуються одна на іншу друзові кірки. Поверхня внутрішньої порожнини жеоди може бути утворена кристалами, ниркоподібною кіркою, сталактитоподобними натіканнями і іншими мінеральними агрегатами. Найбільші жеоди можуть досягати в діаметрі більше 1 м. Маленькі жеоди називаються мигдалинами (мінімальна величина - менше 1 см).
неділя, 29 листопада 2020 р.
Берег Дванадцяти Апостолів в Австралії.
Близько 20 мільйонів років тому вони були з'єднані зі скелястими берегами материка. За минулі мільйони років хвилі і вітер невпинно «трудилися» над їх створенням. Спочатку вони вирізали печери, потім перетворили їх на арки, і в кінцевому підсумку утворилися колони висотою до 45 метрів.
Спочатку вони отримали милу назву «Свиня і поросята», але потім вирішили, що ця назва не дуже підходить для такого унікального місця та всесвітньої природної пам'ятки, тому в 50-х роках минулого сторіччя ці колони отримали назву «Дванадцять апостолів». Правда, на той час їх було вже не дванадцять, а дев'ять.
Природа і суворі погодні умови руйнівно діють на вапнякові колони, руйнуючи їх приблизно на два сантиметри в рік і деякі з них здаються під натиском природи. Лондонська Арка, була частиною природного моста, який називався «Лондонський міст» (London Bridge). 15 січня 1990 найближча до берега арка обрушилася, залишивши двох вражених туристів на зовнішній частині арки, яких довелося рятувати вертольотом. А Лондонський міст (London Bridge) став називатися Лондонська Арка (London Arch). Ще один 45-метровий Апостол впав в 2005 році. В даний час залишилось тільки вісім Апостолів.
Видовище справді надихаюче і навіть апокаліптичне. Величезний океан і узбережжя, на якому хльостають хвилі під завивання вітру.
Навіть дивлячись на фотографії можна відчути морські бризки на обличчі, почути, як ревуть печери, викидаючи струмені води, і побачити, як піниться океан навколо колон.
У спокійні сонячні дні Дванадцять апостолів на очах приголомшених глядачів з похмурих силуетів перетворюються в чудові пісочного кольору пам'ятники, що грають на сонці.
16 карт, які змінять ваш погляд на світ назавжди
16 карт, які змінять ваш погляд на світ назавжди
Вчені до цього дня не прийшли до єдиної думки, як найкоректніше відобразити рельєф кулястої планети на плоскому аркуші паперу. Це все одно, що намалювати карту на мандарині, зняти шкірку і спробувати розплющити її в прямокутник. Ясно, що області, близькі до “полюсів” доведеться сильно розтягнути.
Ми усі користуємося проекцією Герарда Меркатора, але вона має недолік: чим ближче острови і країни розташовані до полюсів, тим більшими вони здаються.
Сайт thetruesize.com створений, щоб ми краще уявили реальні співвідношення розмірів на карті.
Справжні розміри Гренландії
Спершу подивіться на Гренландію. Великий острів, чи не так? Майже як Південна Америка.
Але при переміщенні Гренландії на широту США видно, що вона зовсім не така велика. А при перенесенні на екватор і зовсім зрозуміло, що це просто острів, а не острів-гігант.
А ось що було б, якби Австралія знаходилась на широті Росії і Європи
Здається, що Австралія невеликого розміру. По-перше, вона близько до екватора, по-друге – вона віддалена від інших материків і її ні з чим порівняти. Але подивіться на ці карти.
Зверніть увагу, як змінилася форма Австралії при переміщенні на Північ. Це тому, що її частина розташувалася за Північним полярним кругом, тобто дуже близько до полюса, і сильно розтягнулася на проекції.
А ось США (без Аляски) порівняно з Австралією. Як з’ясувалося, вони майже однакові за розміром
Мексика, виявляється, досить велика країна
А ось справжній розмір найзагадковішого материка – Антарктиди
Як щодо істинного розміру Росії?
Росія – не лише найбільша країна, але і найпівнічніша. Саме тому на карті вона виглядає просто велетнем, який навіть більший, ніж багато континентів.
Але перенісши Росію на екватор, ми побачимо, що вона зменшилася в два-три рази.
А ось так поступово змінюються розміри Аляски при її переміщенні до екватора
Так виглядав би Китай, якби він був північною країною, як Канада
Індія в порівнянні з Росією і США зовсім не така мала, як здається
Якби Демократична Республіка Конго була в Європі, місця для інших країн там би майже не залишилося
Усі країни на Африканському континенті виглядають якимись маленькими. Це усе через те, що вони розташовані на екваторі. Подивіться, як Республіка Конго покрила майже половину США і велику частину Європи.
Найбільші країни Африки на широті Росії
Алжир, Демократична Республіка Конго, Судан, Лівія і Чад – досить великі країни, але зазвичай цього не видно через їх положення. А насправді, якщо “зліпити” разом ці п’ять країн, по площі вони будуть майже як Росія.
Розташуємо шість найбільших країн уздовж екватора. Тепер вони в рівних умовах
Росія, звичайно, як і раніше величезна, але не такий супергігант, яким вона здається, знаходячись у своїх широтах. І ще тут прекрасно видно, наскільки велика Австралія.
Інші існуючі картографічні проекції, за допомогою яких вчені намагаються розв’язати проблему правдоподібного зображення рельєфу Землі:
Проекція Галла-Петерса
Проекція Вагнера
Проекція Гуда
ТАЙГА
Тайга - одна із найбільших за площею природних зон світу, яка охоплює помірний та субарктичний кліматичні пояси Північної півкулі. Зона тайги розкинулась на двох материках: Євразії (55% загальної площі) та Північній Америці (45% площі). Її найпівнічнішою окраїною є так звані Кольські ліси біля Мурманська , які знаходяться за межами Північного полярного кола.
Тайгою вкрито понад 15,5 мільйонів квадратних кілометрів, що більше ніж площа Антарктиди. У відсотковому співвідношенні до загальної території держави, найбільше тайгою покрита територія Фінляндії (98%), Швеції (77%), Канади (52%) та Росії (46%). На думку багатьох географів, цілий ряд біомів, таких як зона мішаних лісів, або широколистяних, можна цілком вважати частиною тайги. Щоправда в офіційній українській географічній науці так не вважають, опираючись на традиції радянської географічної школи. Та як би там не було, тайга залишається найбільшою у світі за площею природною зоною суходолу. Найпівденніший її край проходить на півночі американського штату Каліфорнія, оскільки тайга вузькою смугою простягається вздовж тихоокеанського узбережжя Північної Америки, від Аляски до Каліфорнії. Щоправда слід зазначити, що в США та Канаді південну частину тайги науковці частіше називають "бореальними лісами", в той час як "тайгою" називають всі інші хвойні ліси аж до межі тундри на півночі.
Тайга складається здебільшого з хвойних порід дерев, таких як модрина, сосна, ялиця, ялина. Серед тварин найпоширенішими мешканцями тайги є лисиці, білки, зайці-біляки, бурі ведмеді, північні олені, рисі, росомахи, лосі, горностаї. 
Хмари
На фото - один із різновидів хмар Cumulonimbus над Сіднеєм (Австралія).
Cumulonimbus, або купчасто-дощові хмари, які мають висоту 200-500 метрів над поверхнею землі, і мають "купол", як й може підніматися на висоту до 8000 метрів. Завжди приносять дощі та грози.
Гірокастра (АЛБАНІЯ)
Гірокастра - невеличке містечко на півдні Албанії, яке внесено до переліку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, як місто часів Османської імперії, яке добре збереглося. А ще Гірокаста - це батьківщина колись багаторічного правителя Албанії - Енгвера Ходжі, який керував країною в 1946-1985 роках. В 2018 році в місті мешкало 43 тисячі жителів.
Сипу́чі піски́
Сипу́чі піски́, хиткі́ піски — піски, перенасичені повітрям або водою висхідних джерел та здатні внаслідок цього засмоктувати в разі попадання в них предмети, тварин чи людей.
Хиткий пісок є дисперсною системою з властивостями неньютонівської рідини. Сипучі піски — це звичайні піски, які стають, як кажуть, хиткими. В звичайному піску, сухому чи вологому, піщинки притиснуті одна до одної. «Хиткість» чи «сипучість» виникає, коли вода тече через пісок та піднімає і розділяє піщинки. В більшості випадків на ділянках з сипучими пісками звичайний пісок знаходиться над підземним джерелом води. Вода прагне піднятися, однак вага піску заважає цьому. Пісок стає «хитким», коли тиск води рівний або перевищує тиск шару піску над нею. Оскільки кожна піщинка буде оточена тонкою плівкою води, частинки піску втрачають контакт одна з одною і тертя між ними зникає. Кинутий камінь в такий пісок, який видається твердим, провалиться, наче його кинули в озеро. Будь-який різновид піску, дрібно- чи великозернистий, може стати сипучим, однак для дрібнозернистого потрібен відносно невеликий тиск води, який спроможне створити навіть слабке джерело.
Хиткі піски розташовуються по берегах морів, озер і річок (де зазвичай поширені висхідні джерела), але можуть зустрічатися і далеко від берегів, як на рівнинах, так і в горах, в пустелях. Значне поширення сипучих пісків в пустелі Сахара пояснюється наявністю під її поверхнею підземної річки, що підтверджується зондуванням структури земної поверхні з супутника.
Попри те, що в літературі та художніх фільмах можна зустріти драматичні сцени утоплення людей чи тварин в сипучих пісках, вони не можуть насправді бути ними поглинуті — густина хитких пісків перевищує густину води приблизно в 1,6 раз, що дозволяє людині триматися на поверхні. Однак це не робить сипучі піски менш небезпечними. Сипучі піски через перенасиченість вологою в'язкі і будь-яка спроба в них рухатися зустрічає сильну протидію. Піщана маса тече повільно і не встигає заповнити порожнину за предметом, що рухається, сприяючи таким чином виникненню вакуумного розрідження. Сила атмосферного тиску прагне повернути предмет назад — створюється враження, що пісок «засмоктує» свою жертву. Таким чином, пливти в сипучому піску неможливо, можна рухатися лише вкрай повільно і плавно, оскільки суміш води і піску інерційна стосовно швидких пересувань — у відповідь на них вона наче твердіє. Зусилля, потрібне для підняття ноги в сипучому піску, порівняне з вагою автомобіля. Отже, вибратися самотужки із сипучого піску вкрай важко і можна загинути від супутніх небезпек — від зневоднення, палючого сонця тощо.
Підписатися на:
Дописи (Atom)